Це останні з позичених днів...

Це останні з позичених днів.
Не надихатись, не надивитись.
Сонце спить між кармінових китиць
у відчиненім навстіж вікні.

Це остання така пустота,
за якою ні світу, ні світла,
ані вітру, ні навіть повітря,
тільки даль золота-золота.

Це востаннє спинитись ніким
і нізвідки. І випити натще
те вино у надщербленій чаші –
надто пряне, щоб стати гірким.

Світлана Ілініч. Перетлінь

Це уже перетлінь. Все згоріло до нитки, до титли,

тільки голого саду надривний розкотистий цвіт.

Великодня неділя на мить зупинила молитву,

щоб поправити шалика білого на голові.

І усе б, як завжди. Хор співає, аж вищає купол.

І прочани штовхаються: їм би поближче у ряд…

Тільки що за мана: до ікони якої не ступлять –

зразу гасне лампада, й свічки у пасках не горять,

наче світло заснуло, замерзло в холодному вітрі,

мов черінь молитовний за зиму піврічну остиг.

хай прочани ідуть, зворохоблені, спати й говіти -

і засвітиться сонце червоне за спиною в них

*****

Марудна ніч. Засни, засни.
Не стане всім на рани солі.
Обман оптичний білизни,
де спалахами – цвіркуни
й цикади болю.

І тільки титли мокрих птиць
над вимовклими голосами,
прошу, розпукою не звись,
о розпростерта долілиць
моя нетямо.

Прошу, не знай своїх імен,
біжи поза пітьму досвітню,
допоки між твоїх стремен
не втомиться гіркий ромен
ножем стриміти.

Порцеляновий хлопчик

порцеляновий хлопчику дихай це жовтий озон

це вже вище повітря а значить не буде боліти
це приходить щоночі найперша з неторканих жон
на безсмертнику й листі осики настояти світло

ще з-за ірію хмари ще гусне і бродить сльота
недозрілою брагою знати втонути б упитись
та стомився вже кінь проминувши усі болота
бʼє у ковані двері твоєї знемоги копитом

порцеляновий хлопчику дихай за стінами тьма
гострить місячним світлом кастети мара вирлоока
йде найперша із жон крізь югу і пітьму і туман
і стримить у руці наче цвях твій упійманий спокій.

Осіннє

Це небо – вицвіла парча,

подвірʼя – сірі та дражливі,
вже тонко пахнуть димом сливи,
і груші, і моя печаль.
Застиг замислений павук
на корбі сонної криниці,
айва схилила жовті лиця
на пізню сонячну жорству.
Цей світ - прозорий та простий,
цей світ – не більший од горіха,
іде собі, малий і тихий,
поміж розхристаних плотів.

Ірій

Серед вигаслих хризантем

огніздилися сизі шурхоти.
Серце – яблуко золоте –
стигле слухати, стигле слухати.

Серце – яблуко між трави –
пахне вимерзлими ожинами,
пахне солодом зимовим –
не держи мене, не держи мене.

Понад вицвілі та старі
неминучі небесні ірії,
понад осені говори –
і почую я, і повірю я…

Замовляння дощу

Це луна здаленілого грому

над артеріями блискавиць…
Підіймають обличчя увись
мокрі верби. Мовчи і молись.
І віддай цій воді свою втому.

Та вода, та прадавня вода,
та вода, каламутна й глибока,
воскресає у жовтих потоках
і бунтує, і бʼється, допоки
не затихне у сонних льодах.

Не спинитись травневим дощам…
І тече хай цей дощ, не втихає,
поки небо від краю до краю,
наче житню хлібину, розкрає
і до крихти роздасть прохачам.